Богдана Матіяш: Згадуючи Папу
23 червня 2001 року понтифік ступив на українську землю на летовищі в Борисполі й під час свого короткого п’ятиденного візиту відвідав Київ і Львів. Це, без перебільшення, була неймовірно вагома подія: Іван-Павло ІІ став третім Папою в історії, який побував на українських землях. Терени сучасної України ще в І столітті відвідав Папа Климент Римський (він є найпершим місіонером, що проповідував християнство на наших землях); другим Папою був папа Мартин І – однак він перебував тут не з місіонерським візитом, а відбував заслання в Херсонесі, де й помер у середині VII століття. Минула понад тисяча років, перш ніж Україну з пастирським візитом відвідав очільник Вселенської Церкви. Іван-Павло ІІ зміг прилетіти до України один-єдиний раз у житті, а за неповні чотири роки, 2 квітня 2005-го, відійшов до вічності.
Сьогодні з перспективи часу представники духовенства й світські особи, коментуючи цей історичний візит, згідні в тому, що він приніс щедрі плоди. Передовсім, безумовно, для Церкви – чи радше для двох гілок церков: Української Греко-Католицької Церкви та Української Римсько-Католицької Церкви, які в рік візиту Івана-Павла ІІ до України ще відчували наслідки переслідування в комуністичні часи і фактично всюди поза Галичиною все ще стикалися з ворожим до себе ставленням і неприйняттям. І візит очільника Католицької Церкви, Святішого Отця до Києва, де в Літургії Східного обряду, яку він очолив на стадіоні “Чайка”, взяло участь декілька мільйонів людей, був неабиякою підтримкою і радістю для тих, хто застав часи підпілля, брав участь у таємних богослуженнях, на яких була присутня жменька людей. І ось усі молитви принесли плід сторицею: жменька людей перетворилась у мільйони. Мільйони вірних зустрічали Папу й у Львові.
Однак візит Івана-Павла ІІ був важливий не лише для Церкви, а й для становлення української державності. Промовляючи до політиків, дипломатів, Папа порушував теми, про які на початку нашого тисячоліття воліли не говорити не лише деякі іноземні, а й низка українських політиків. Зрештою, ще й нині не всі наші політики побували на меморіалі в Биківні, куди папа приїхав помолитися за жертв сталінських репресій; не всі усвідомлювали масштаби трагедії Голодомору і не всіх обходила правда про тих, хто спочиває в Бабиному Яру. Папа говорив про пошану до людини та усвідомлення її гідності як про фундамент, основу, на якій мали би вибудовуватися стосунки між людьми, зокрема й економічні. У країні, що пережила комунізм, таке нагадування було і невипадковим, і незайвим.
Думаю, що кожен, хто пригадує Папин візит в Україну, запам’ятав із нього щось своє. Хтось – певні слова з його проповідей, хтось – його спів під час відправи у Львові, коли пішов дощ, хтось – просто загальну атмосферу радості й піднесення, коли папамобіль проїздив вулицями, а величезні натовпи людей вітали його – свого Папу. Я теж маю що згадати, бо під час візиту понтифіка була волонтеркою під час Літургії в Києві на “Чайці”, а також мала радість бути серед тих, хто зустрічав його в “Борисполі”.
Наприкінці червня 2001 року я закінчувала третій курс Могилянки. Не пригадую, як довідалась про можливість стати волонтером під час візиту Папи до України. Здається, просто побачила оголошення і відгукнулася на нього – прийшла на установчу зустріч волонтерів, осідок яких був у першому корпусі Київського Політехнічного Інституту, а нині Університету. Пригадую, як ми клеїли спеціальні голограми на сотні запрошень, за якими можна було безкоштовно потрапити на стадіон “Чайка” під час Літургії. Сцену було відведено для відправи, а простір для людей на “Чайці” було розбито на безліч секторів, у кожному з яких могла перебувати обмежена кількість людей, щоб не виникало тисняви. Обов’язком волонтерів було перевіряти запрошення, щоб кожен перебував у своєму секторі, відповідати на можливі запитання прочан, допомагати в екстрених випадках, пильнувати, щоб під час причастя не утворювався натовп, тощо.
Іще вночі перед Літургією автобуси з волонтерами прибули на стадіон, де всі ми зайняли свої місця і чекали на прибуття перших паломників. І на прибуття самого папи. Тепер намагаюся згадати щось із того, що Папа говорив того дня під час проповіді, – і мені це не вдається. Натомість пам’ятаю його поставу – тиху й скромну. Лагідність і простоту, а також тиху радість, яку він випромінював. Здається, його тіло виявилося для мене того дня проповіддю, що промовляє понад усі слова. Я розуміла, що бачу людину, яка багато молиться. Яка має чимало фізичних немочей, але не скаржиться на них, а, вочевидь, уміє приймати те, що їй випадає на долю, без нарікань. Він став Папою у 58 років, а до України прибув, маючи 81 рік. Напевно, йому було не надто легко подорожувати, і, можливо, повернувшись до Ватикану, він не один день мусив “віддихуватись” після цієї поїздки. Мені нічого про це не відомо. Але певна, що він знав, що його візит на українські землі принесе радість і надію мільйонам українських вірних та паломників із різних країн світу (серед яких мені чомусь найдужче запам’яталися білоруси, росіяни й литовці), і був готовий служити їм – усім нам.
Дотепер пам’ятаю цю виразну проповідь тіла. А ще – старечий, трохи хрипкий голос, що співає, промовляє з нутра людини, яка почувається вільною, про те, що ми всі сотворені бути вільними. Пам’ятаю людей, яких зворушує і папин спів, і його радість, із якої цей спів народжується. Пригадую світлу постать понтифіка за грубим склом папамобіля, що об’їжджає всю територію “Чайки”. А за день перед тим – мить, коли літак із папою тільки наближається, і все ближчає в небі, і його колеса торкаються землі. Пригадую, з яким завмиранням серця ми чекали, коли Папа вийде з літака й зійде трапом, ступить на нашу землю...
Двадцять років минуло, а викликів перед нами, здається, тільки побільшало. Папа й сьогодні міг би нагадати нам про людську гідність, про уважність людини до людини. І теж міг би промовити до нас своєю неміччю – в час, коли звідусюди “проповідується” лише успіх, а старших людей або ж людей, які мають проблеми зі здоров’ям, в Україні не раз немовби витіснено на маргінес. Зрештою, може, й тепер, коли ми згадуємо візит понтифіка і наша пам’ять про нього повна тепла, коли переглядаємо фото з тих днів, вони теж про щось нам нагадують, теж є частиною якоїсь більшої, дуже важливої проповіді?.. Іван-Павло ІІ кожному мав що сказати. Проблема лише в тому, чи ми його чули. Чи ми все ще його чуємо...
По материалам: https://espreso.tv/zgaduyuchi-papu